Бачу навколо багато страждань. Чому Іов страждав? Як нам реагувати на страждання інших?

Йов (Іов) був персонажем, покликаним, щоб навчити нас урокам віри та відданості в умовах тяжких випробувань. Він був людиною, яка мала все: люблячу сім’ю, фінансовий успіх, дружбу та повагу в своїй громаді.

Стоячи перед Богом, сатана піддав сумніву його віру. Люди богобоязливі, коли їм щастить; легко бути вірним і вдячним, коли Божа щедрість проливається на тебе мов дощ, легко не вважати гроші чимось суттєвим, коли маєш їх вдосталь. Але що станеться, коли все чудове в житті Йова буде забрано? Чи залишиться він і тоді вірним?

Як читачі, ми з сумом спостерігаємо, як Йов зазнає втрат, смертей та хвороби. Поступово він втрачає все, що становить основу ідентичності. 

Слова Йова – одні з найвиразніших поезій, складених перед обличчям втрати:

"По цьому відкрив Йов уста свої та й прокляв був свій день народження. І Йов заговорив та й сказав: Хай загине той день, що я в ньому родився, і та ніч, що сказала: Зачавсь чоловік! Нехай стане цей день темнотою, нехай Бог з висоти не згадає його, і нехай не являється світло над ним!... Бодай темрява й морок його заступили, бодай хмара над ним пробувала, бодай темнощі денні лякали його!... Оця ніч бодай темність її обгорнула, нехай у днях року не буде названа вона, хай не ввійде вона в число місяців!... Тож ця ніч нехай буде самітна, хай не прийде до неї співання!" (Иов 3:1-7)

Йов благає небеса стерти його та будь-яку згадку про нього. І все ж, незважаючи на бажання Йова викреслити себе з історії, він ні на мить не ставить під сумнів існування Бога. Йов продовжує вірити у Творця, навіть коли здається, що Творець відкинув його. Він сердиться, злиться і не розуміє, чому його життя зазнало такого катастрофічного краху, але продовжує свій ділог з Всевишнім. Віра – єдине, чого Йов ніколи не втрачає. Сатана зазнає невдачі.

"Тоді клич, а я відповідатиму, або я говоритиму, Ти ж мені відповідь дай! Скільки в мене провин та гріхів? Покажи Ти мені мій переступ та гріх мій! Чому Ти ховаєш обличчя Своє і вважаєш мене Собі ворогом? Чи Ти будеш страхати завіяний вітром листок? Чи Ти соломину суху будеш гнати? Бо Ти пишеш на мене гіркоти й провини мого молодечого віку даєш на спадок мені, і в кайдани заковуєш ноги мої, і всі дороги мої стережеш, назирці ходиш за мною, і він розпадається, мов та трухлявина, немов та одежа, що міль її з`їла!" (Иов 13:22-28)

Йов відчайдушно намагається розібратися і благає Бога показати у чому його відповідальність. Він не втікає від правди і просить вказати на його провини, щоб він міг зрозуміти таку переміну. 

Еліфаз, гаданий друг Йова, лише посилює його страждання, кажучи, що він, певно, зробив щось, чим заслужив те, що відбувається:

"Пригадай-но, чи гинув невинний, і де праведні вигублені? Як я бачив таких, що орали були беззаконня, та сіяли кривду, то й жали її: вони гинуть від подиху Б-жого, і від духу гнівного Його погибають!" (Иов 4:7-9)

Для Еліфаза просто неможливо уявити, що Йов страждає, не будучи причиною власних страждань. У світогляді Еліфаза невинні люди ніколи не гинуть, а біль відчувають лише ті, хто цього заслуговує. Ті, хто зараз жнуть зле, мабуть, колись самі його посіяли.

Цим він чіпає Йова за живе. Коли нам важко, ми шукаємо пояснень. Ми задаємо купу питань і хапаємось за найменшу соломинку відповідей. Люди – це інтерпретуючі істоти; ми прагнемо зрозуміти наш світ навіть тоді, коли він здається незрозумілим.

Іноді ми знаходимо сенс у своїх стражданнях. Сенс – не те ж саме, що причина, хоча ці поняття часто плутають. Сенс відповідає на питання "для чого це сталося?", а причина – "чому?" Наприклад, мати може ніколи не зрозуміти причину, чому вона втратила дитину, але, створивши благодійну організацію імені дитини, можна створити добро з болю. Це ніколи не поверне їй дитину, але виправдає бодай частину її горя.

Потреба інтерпретувати може привести і нас також на місце Еліфаза, стосовно інтерпретації болю та труднощів інших. Це порушує заборону ображати когось словами: 

"Не ображайте один одного, бійтеся Господа..." (Левит, 25:17)

Коли ми вигадуємо причини страждань іншої людини, ми не тільки займаємо зарозумілу та самовдоволену позицію, ми також робимо цю людину певною мірою винною. Ніщо не може бути більш гнітючим для жертви, ніж нагромадження звинувачень поверх болю.

Врешті Йов нарешті перехоплює слово, виголошуючи свою болісну відповідь:

"Аж доки смутити ви будете душу мою, та душити словами мене? Десять раз це мене ви соромите, гнобити мене не стидаєтесь!..." (Иов 19:2-3)

"Мої всі повірники бридяться мною, а кого я кохав обернулись на мене... До шкіри моєї й до тіла мого приліпилися кості мої, ще біля зубів лиш зосталася шкіра моя... Змилуйтеся надо мною, о, змилуйтеся надо мною ви, ближні мої, бо Божа рука доторкнулась мене!... Чого ви мене переслідуєте, немов Бог, і не насичуєтесь моїм тілом?" (Иов 19:19-22)

Порівнюючи своїх друзів із Богом, він також говорить про те, наскільки нахабним і недоречним є їхній суд і як мало того, що йому справді потрібно – жалю. Він просить у друзів співчуття, а не презирства.

Хоча люди можуть вирішити поділитися з нами своїми переживаннями, це має статися за їх особистим вибором. Заборонено відкривати "портали" без дозволу в чужі таємниці чи чужий душевний біль.

Слово впливає на саму основу людської ідентичності. Словесна образа – це напад на "я" людини, на вибір, який людина зробила, як їй провадити своє життя або як реагувати на події поза її контролем.

Ми постійно згадуємо минуле в суперечці з батьком, друзями, братом або сестрою, чоловіком та дружиною. Ми підсвідомо виявляємо схожі схеми в їхній поведінці, а потім, у момент слабкості, закидаємо їм: "Тобі не можна довіряти… Ти завжди так робиш… Ти зробив те саме минулого тижня". 

Роблячи ці згубні спостереження, ми невілюємо здатність людини змінюватися та оновлюватися щодня, і замикаємо її в минулій поведінці та реакціях, плюндруємо її гідність.

Книга Йова пропонує нам унікальне вікно всередину страждаючого не тільки для того, щоб ми могли з вірою протистояти труднощам, але також, щоб ми могли бути кращими друзями для тих, хто страждає.

Пригадайте один випадок, коли ви образили когось словом. Тепер шукайте спосіб спокутувати цю шкоду. Подумайте, що б ви зараз сказали цій людині. Поговоріть з нею, поставте відкрите запитання та будьте терплячим і активним слухачем. Станьте емоційним резонатором у цій зустрічі, не засуджуйте, навіть якщо вас попросять. Інколи, можливо варто просто послухати разом тишу. Мовчання часто є найблагороднішою, чесною та зрозумілою реакцією на страждання.

З повагою,
Олексій